Крим – це Україна: Шість історій українців, які залишили півострів через анексію

0
54

У дні четвертої річниці анексії Криму журнал Новое Время переказує історії шістьох співвітчизників, які у 2014 році прийняли рішення покинути півострів, передають Патріоти України.

Павло Казарін. Чотири роки тому – кримський журналіст, тепер – телеведучий на каналі ICTV в Києві.

Мало хто з наших батьків народився на півострові. Ми були поколінням переселенців. До того ж “золотий вік” існування Криму припав на радянські 70-80-ті роки. В умовах залізної завіси і планової системи півострів був найпривабливішим радянським курортом. Саме це прирекло його після 1991-го на десятиліття ностальгії.

А потім був Майдан. Для мене він став історією про те, як український потяг намагається вирватися з пострадянського депо. Одним із вагонів в цьому поїзді повинен був бути наш Крим. Який, може, і зривав би час від часу стоп-кран, але в кінцевому рахунку слідом за іншими вагонами пішов би у “західне” депо.

Кримчан від жителів Донецька і Луганська відрізняє те, що ми виїжджали з політичних причин.

Моя професія залишилася колишньою. Я все так само займаюся комунікаціями. Раніше писав про Україну для Криму. Потім – про Крим для материка. А зараз все більше – про Україну для України.

Ольга Духнич. Чотири роки тому – викладач психології у Таврійському національному університеті в Сімферополі, тепер – редактор рубрики Люди журналу НВ в Києві.

До березня 2014 року більша частина мого життя пройшла у Криму. У Сімферополі я закінчила школу та університет, туди ж повернулася викладати, займатися наукою, вести кілька цікавих регіональних проектів.

Перемога Майдану й анексія змінили все. Я добре пам’ятаю дні з 23 по 26 лютого 2014 року. Це були три дні справжньої свободи. Тоді мені здавалося, що нова Україна перемогла всюди, у тому числі і в Криму. Я знала, чим буду займатися найближчі років десять, ми із друзями захлинаючись планували можливості цього нового для всіх нас Криму.

А 1 березня мені подзвонив київський друг, колишній працівник спецслужб, і сказав, що через кілька днів до мене на роботу збираються прийти його кримські колеги, але вже з нашивками ФСБ. Тому 5 березня 2014 року я сіла в поїзд Сімферополь-Київ з усіма документами, грошима і декількома ідеями, як жити далі поза Кримом.

Тепер мій Крим більше від моїх особистих спогадів і моїх уподобань. Для мене і для моїх друзів-переселенців це ще й частина відповідальності, про яку ми пам’ятаємо. Я часто запитую себе, чи могла я зробити більше, щоб анексії не відбулося. У мене досі немає відповіді на це питання.

Оксана Новікова. Чотири роки тому – постачальник кондитерської сировини для кримських пекарень, тепер – співвласниця міні-пекарні Кримська перепічка у Львові.

Я народилася і виросла у Сімферополі. У мене був свій успішний бізнес: від 2001 року ми займалися поставками кондитерської сировини для пекарень по всьому Криму.

Що саме відбувається, я зрозуміла досить швидко, як і те, що варіантів немає: доведеться виїжджати. Ми з чоловіком і друзями брали участь в організації проукраїнських акцій, залишатися було небезпечно. 10 березня відправили дітей до друзів у Львів, а 14 березня поїхали самі.

Спочатку було складно. Дика депресія. Бізнес мені був взагалі нецікавий, і я кинулася в суспільне життя. Ми заснували організацію Кримська хвиля, яка допомагала переселенцям.

І тоді чоловік сказав: “Давай, закінчуй зі своєю громадською роботою, займися справою!” Так народилася Кримська перепічка – проект, який ми реалізували на трьох із чоловіком і моєю двоюрідною сестрою. Перепічка відкрилася 15 грудня 2015 року, а на початку цього року ми з чоловіком стали батьками вдруге.

Я за ці чотири роки двічі була у Криму. Приїжджаючи туди, ти ніби потрапляєш під радіоактивний ковпак. Крим деградує – і територія, і населення. Це відчувається на енергетичному рівні.

Ескендер Буджуров. Чотири роки тому – керівник готелю в Судаку, тепер – власник ресторану кримськотатарської кухні Софра в Києві.

Останні роки перед анексією я працював у Судаку керівником готелю Судакський дворик. Ми, звісно, стежили і за подіями на Майдані, і приїжджали туди у 2013 році підтримати протест. Усі ці злодії Віктора Януковича, особливо у Криму, були вже поперек горла.

Я пам’ятаю, був страх за свій народ. У повітрі витало щось таке погане. Місцеві росіяни навіть починали ділити будинки кримських татар. Переїжджати я вирішив відразу, після того як зник Рішат Аметов. Він вийшов з одиночним пікетом і зник. Його тіло потім знайшли зі слідами тортур.

З травня по вересень ми сиділи на валізах. Розуміли, що поїдемо до Києва, там можливостей більше, але обмірковували, чим зайнятися. І вирішили починати з громадського харчування, там витрат початкових менше. Що кияни знають і люблять у Криму? Чебуреки. Тому я попросив сина походити і спробувати чебуреки в Києві. А він мені дзвонить і каже: “Тату, те, що тут продають, це не чебуреки”. Тому до вересня ми вже пригледіли місце на Житньому ринку, а у жовтні запустилися.

У Криму я вже чотири роки не був і не хочу поки що, підозрюю, що до мене можуть бути питання. Сумую за Судаком, за спілкуванням з людьми.

Олександра Дворецька. Чотири роки тому – співробітник правозахисного центру Дія в Сімферополі, тепер – виконавчий директор благодійного фонду Схід-SOS у Києві.

До анексії останні десять років я жила у Сімферополі, працювала у кримському правозахисному центрі Дія. Ми займалися різними активностями, у тому числі надавали безкоштовну правову допомогу кримчанам.

На початку березня 2014-го стали організовувати акції на підтримку єдиної України. 9 березня ми збиралися на великий проукраїнський мітинг, приурочений до 200-річчя [Тараса] Шевченка, коли дізналися, що двох активістів кримського Євромайдану затримала на вокзалі міліція. Пізніше виявилося, що мене теж розшукували. У той самий день я вирішила виїхати. Я сіла на потяг до Мелітополя, там переночувала у буддистському центрі, а вже наступного дня поїхала до Києва.

Довгий час було відчуття, що все, що відбувається у Криму, – несерйозно. Ну не може бути, щоб у 2014 році відбувалася анексія території. Я до останнього думала, що все це відбувається не з нами.

Якщо просто мріяти про найближчий час, то, звісно, хотілося б поїхати у Крим, але не знаю, наскільки – жити. Чим більше часу минає, тим більше ми втрачаємо зв’язки там і обростаємо новими тут.

Сергій Вікарчук. Чотири роки тому працював у Євпаторійській міській адміністрації у відділі курортів і туризму, тепер – менеджер з туризму у компанії Феєрія мандрів в Києві.

Народився я на Житомирщині, але мені не було і півроку, коли батьки перебралися спочатку у Джанкой, а потім – у Первомайськ.

Коли вже дорослим переїхав до Євпаторії і працював у міській адміністрації у відділі курортів і туризму, крім своїх основних обов’язків, я займався організацією українських культурних фестивалів, навіть провів мегамарш у вишиванках. Це була яскраве подія, після якої серед проросійськи налаштованих громадян я здобув славу “зрадника”.

Мої фотографії були опубліковані у відкритих проросійських джерелах із закликом до фізичної розправи. І незабаром це сталося. Незважаючи на те, що я займаюся боксом, відбитися не вдалося – їх було більше. Мені зламали ребро, розбили вухо. Я потім ще довго ходив, обертаючись, навіть коли переїхав у безпечний Київ.

Це сталося у кінці серпня 2014-го, хоча рішення про переїзд я прийняв набагато раніше, після референдуму 16 березня. В цей день я зрозумів, що все втрачено. У розпачі я взяв сумку і разом із дружиною і двома дочками поїхав до Києва, в нікуди. Нас ніхто не чекав, ми особливо нікому не були потрібні.

В АТО я провів 10 місяців. Служив у секторі М під Маріуполем. Спочатку був зв’язківцем. Вони подумали, якщо на телеканалі працюю, значить розбираюся в цьому. Повернувся у квітні 2016 на стару роботу, але хотів займатися туризмом і влаштувався в компанію Феєрія мандрів. Життя налагодилося, є своя квартира і мрії про власний бізнес.